Почему дети перестали читать? Как привить любовь к чтению
© Ольга Маховская
Почему дети иногда нас не слушаются? Мы же хотим как лучше, мы знаем, что и как надо делать! А может быть, не всегда? Может быть, иногда надо взглянуть на ситуацию глазами ребенка? Новая книга известного психолога Ольги Маховской поможет вам найти общий язык с сыном или дочерью даже в очень сложной ситуации и принять верное решение. Вы узнаете, как вести себя с ребенком, если он: не желает слушать и слышать, что вы ему говорите; не отрывается от компьютера или телевизора; ничем не интересуется, не хочет читать книги, помогать по дому, учиться…
«Неграмотный ребенок»: «Мой ребенок не любит читать. Как мотивировать ребенка читать?»
«Мой ребенок совершенно ничего не читает. Он вырастет неучем!», «Как заставить его взять книжку и думать головой?», «Почему они не читают? Раньше было стыдно не читать», «Я всегда читала детям, когда они были маленькими, но так и не приучила их к самостоятельному чтению», «Он любит комиксы и всякую ерунду, но серьезными книгами его не увлечь».
Почему дети всего мира перестали читать?
1. Есть устойчивые свидетельства того, что дети все меньше и неохотней читают. Тяжелые фолианты и толстые книги, чернила и перья так долго символизировали высокую культуру, что с их исчезновением из обихода, мы погрузились в тревожное ожидание конца цивилизации. С прекращением чтения разрушится самый важный канал передачи опыта между поколениями.
2. Феноменом механического, «бессмысленного» чтения первыми стали заниматься американцы, в частности, психолог и специалист по образованию Майкл Коул. Для значительной части американских детей, детей мигрантов, английский язык не был родным, и предполагалось, что трудности понимания текстов снижают у детей мотивацию к чтению. Дети могли читать технически, по, прочитав текст в хорошем темпе, они потом не могли не только пересказать, но иногда даже сказать, о чем был текст. Дети читали так, как будто у них было поражено правое полушарие, которое отвечает за воображение и эмоциональное реагирование. При этом тесты на интеллект они проходили успешно, причем иногда особо выраженным у них был невербальный интеллект, за который отвечает именно правое полушарие. Физиология и генетика были тут не причем. Низкая мотивация к чтению и обучению в целом привели к тому, что высокая миграция в США сопровождались снижением уровня образования в технологически самой развитой стране.
3. Вместе с тем речь не шла о возврате к абсолютной неграмотности. Чтению-письму сегодня обучаются все. Возможно, что общий объем прочитанных текстов и не меньше, чем в старые времена, но очевидно, что читают сегодня в основном не книги с хрустящими переплетами и шуршащие газеты, а электронные тексты всевозможных форматов. У этого равнодушия к чтению книг, которые когда-то были для нас образцами стиля, есть обратная сторона. Взрослея, дети со своей стороны обнаруживают, что их родители не умеют пользоваться компьютером, и не проявляют никакого интереса к виртуальным мирам.
4. Компьютерная коммуникация предполагает не только пассивное чтение текстов, но и их постоянное производство. Навыкам правописания, аккуратности и каллиграфичности противопоставляется скорость печатания, адресность, жанровое соответствие написанных текстов. Устная речь во многом вытесняется письменной.
5. Снижение ценности чтения для современного ребенка является только фактом его адаптации к изменившимся условиям развития. Дети не стали менее любопытны, но они стали, безусловно, менее подконтрольны. Если мы хотим говорить, переписываться с детьми на их языке, нам придется осваивать компьютер, или не делать вид, что он нам не очень-то и нужен.
6. Последствия гуманитарной революции, связанной с быстрым переходом от устной речи к письменной, от чтения к письму еще предстоит оценить. Пока есть опасение, что ребенок в сети оперирует с более просто и часто неграмотно написанными текстами. Вместе с падением интереса к чтению падает общий уровень интеллектуальной культуры. Происходит смещение акцента с производства высоких культурных ценностей на потребление всего нового, забавного, прикольного, утильного, интересного. Так не развить мышление, не решить глобальные проблемы… Пока ученые ищут ответы, ответственные родители предпринимают усилия, чтобы передать свой опыт чтения детям.
Ситуация 1. «Принудительная мотивация»
Папа шестилетнего Сережи принял решение, что в отличие от остальных детей, его сын будет образованным, начитанным человеком. Он вырос в неполной семье, и гордился, что сам получил образование, которое и помогло устоять ему и его супруге в трудные времена. Чтобы не упустить момент, в семье было заведено правило каждый вечер читать с ребенком. В 1 год и 7 мес. Сережа уже знал все буквы. В 2 года и 4 месяца он складывал и читал простые слова «Ма-ма», «па-па», «ба-ба». В четыре с половиной года Сережа мог читать новые слова, но под разными предлогами он стал увиливать от давно заведенной процедуры чтения. Среди книг на очереди были «Мифы Древней Греции», толстый том сказок Гофмана. И как раз в этот момент ребенок, который поражал всех своей осведомленностью, стал болеть, замкнулся и очень скоро перестал разговаривать с домашними, думая о чем-то своем. Психолог в детском саду пришла к выводу, что у мальчика депрессия или эмоциональное истощение, связанное с необычным видом «психологического насилия» над ребенком — принудительным, все усложняющимся и все менее понятным ребенку чтением.
Комментарий:
Образование и чтение требуют усилий, и пока у детей не сформировано произвольное внимание и запоминание, им трудно читать самостоятельно. Одним из мотивов чтения может стать страх быть наказанным за отказ или неумение делать то, что ожидают родители. Это неспецифический мотив чтения, который приведет к обратному эффекту — отказу от непосильного или постылого занятия при первой же возможности. Ребенок будет ненавидеть чтение и книги. Ситуация только усугубится, если в семье требовательные, прагматичные, холодные отношения, а члены семьи оцениваются по своим «рабочим» характеристикам.
Дети не знают также возрастных нормативов, и если взрослый настаивает на том, что в «твоем возрасте все давно читают», то ребенку ничего не остается, как принять эту максиму на веру и вместе с этим признать, что он, возможно, «вырастет настоящим идиотом».
Если родители рассчитывают на раннюю самостоятельность ребенка-дошкольника или на особый путь и темп его развития, они явно переоценивают ситуацию. Нельзя миновать этапы совместного вечернего чтения, фантазирования по мотивам сказочных сюжетов, их разыгрывания со сверстниками и переходить сразу к самостоятельному «взрослому» чтению. Нельзя растить ребенка в вынужденной изоляции, а принудительное развитие той или иной способности сужает круг общения ребенка. Любая деятельность ребенка, как и взрослого человека, полимотивирована. Часть стимулов к развитию мы черпаем из общения со сверстниками, не желая от них отстать или стремясь попробовать то, что кажется нам интересным именно в их исполнении.
Ситуация 2. «Чтение и компьютер»
Пятилетняя Катя не хотела учить буквы, пока ее не пустили за компьютер. Оказалось, что она уже знала половину букв, занятия с бабушкой не прошли даром. Но — чудо! — за пару вечеров она выучила десяток компьютерных команд, чтобы играть в компьютерную игру. После этого трудно было обвинить девочку в слабых способностях и лени. Но читать она по-прежнему отказывалась. И тогда решено было запрещать играть до тех пор, пока Катя не прочитает сказку, сначала про «Машеньку и медведя», потом «Про трех поросят». Катя плакала, но читала… Пока у бабушки Кати не выдержали нервы, и она не пожаловалась психологу в детском саду на Катю, родителей и детский сад, в котором не приучают детей к культуре…
Комментарий.
Давайте, по-честному сравним преимущества работы за компьютером и чтения. О первом родители мало знают и поэтому мало думают, потому что этот опыт не знаком им по их собственному детству. Компьютер дает ребенку иллюзию управления, включенности во взаимодействие с миром. Чтение — это пассивный процесс восприятия событий, в ход которых ребенку не удастся вмешаться. Если только вы не разыгрываете пьесы по мотивам сказки, не импровизируете во время чтения, не читаете по ролям и т.д.. Работа за компьютером дает ощущение легкости исполнения замысла, от идеи до исполнения — буквально рукой подать, одно движение. Набирая буквы на клавиатуре компьютера, ребенок осуществляет по факту более сложную деятельность, чем складывая буквы в слова. И чем сложнее деятельность, тем она интересней. Парадокс, но это так. Слабая мотивация к обучению слишком простым для данного возраста действиям тоже может тормозить развитие навыков. И, наконец, компьютер по сравнению с книгой дает более серьезный бонус — ребенок получает возможность играть. Читая, он получает, часто, только моральное поощрение взрослых. Интуитивно понимая это, взрослые начинают манипулировать ситуацией, выстраивать зависимости «чтение ( игра на компьютере» и т.д.. Обучение в игре в большей мере соответствует запросам дошкольного возраста, чем «школьное» обучение. Роковая разница в пользу чтения состоит в том, что читая, ребенок эмоционально вживается в роль. Играя на компьютере, он технически исполняет последовательность только ему интересных операций. Компьютерная игра закрепляет детский эгоцентризм и тормозит развитие произвольных («волевых») навыков.
Ситуация 3. «Механическое чтение»
Петя уже в четыре года научился читать. Одновременно он стал «работать» на компьютере и в пять лет он уже и читал, и писал, поражая домашних своими способностями. Настоящий ребенок Индиго, гениальное дитя. Проблема обнаружилась, когда в гости к родителям Пети приехала бабушка из провинции. По интеллигентской привычке она захотела побеседовать с внуком о его любимых книгах, и обнаружилось, что Петя не смог поддержать разговор. Он, кажется, не знал, или не помнил ни одной книжки! «Как воскликнула бабушка, — разве ты не читал про Буратино?» Петя ответил утвердительно только тогда, когда ему с полки сняли книжку и показали. «Эту — читал». Он узнал ее по обложке. Точно так Петя «читал» все книжки на полке. По требованию бабушки, Петя читал без запинки с любого места, но о чем был этот эпизод, он не помнил, не знал, не интересовался. Он даже не мог его пересказать… «Он у вас не умеет читать! Читать и не понимать, о чем? Это не чтение!» Бабушка оказалась права…
Комментарий.
Феномен «механического чтения» стал распространяться со скоростью компьютерного вируса. Состоит он, на мой взгляд, в том, что в развитии познавательных навыков все больший упор делается на оперативные характеристики, кратковременную память и непроизвольное внимание. Именно эти навыки лучше всего тренируются при работе за компьютером. Вся информация «устаревает», если перейти от одной игры к другой. Точно так и книги «забываются» после того, как текст прочитан и не использован. Если мы не будем чтение включать в актуальные отношения ребенка, не научим его формировать свое будущее и включать в этот образ будущего прочитанную информацию, книги потеряют свое культурное предназначение — хранить и передавать значимый опыт.
Причины, по которым дети не любят читать… то, что читали мы!
- У детей просто нет опыта совместного чтения с родителями, в ходе которого родители могли бы заразить их любовью, интересом и восторгом по отношению к героям сказок. Няни обычно обеспокоены внешней стороной ухода за малышами. Родители сами отбирают нянь для воспитания и ухода за детьми по критериям «аккуратности», а не креативности. Я знаю много случаев, когда наемным воспитателям отказывали только потому, что у ребенка были руки испачканы пластилином.
- Дети слишком рано учатся читать — раньше, чем обсуждать новые сюжеты и проблемы с родителями. Наша безграничнная личная амбициозность и родительское тщеславие приводят к тому, что мы стараемся научить детей читать как можно раньше. Кто-то ошибочно запустил в массы стереотип о том, что уровень интеллекта ребенка проявляется в его способности читать. Переоценка способности к чтению в России связана с поздней всеобщей грамотностью населения. Советская власть посадила за парты людей, родители которых родились в семьях крепостных. До войны иметь начальное образование, то есть уметь читать-писать, было достижением и статусной привилегией. Переоценка умения читать только усилилась с введением всеобщего среднего образования, дав миллионам детей войны получить в дальнейшем высшее образование, войти в интеллектуальную элиту страны.
- Сегодня принадлежность к элите, к сожалению, не определяется интеллектуальными способностями. Утерян основной мотив образования — изменить в дальнейшем жизнь к лучшему, применив свои интеллектуальные навыки. Общество в целом не настроено на познание и открытия.
- Дети читают гораздо больше, чем мы думаем, потому что к чтению мы относимся более «серьезно». В качестве идеальных текстов родители рассматривают художественные произведения классиков, а не дневники ЖЖ в пол-экрана.
- Чтение перестало удовлетворять детскую потребность в фантазировании. Виртуальные миры, которые раньше придумывали писатели, в большом количестве поставляет телевидение и Интернет. В жизни появилось слишком много аттракционов. И навык отказываться от участия в виртуальных приключениях становится более важным, чем собственная способность к воображению.
- Идеалы, кумиры родителей и детей не совпадают. Возможно, никогда прежде разрыв между поколениями не был таким большим. Есть теории, согласно которым, родилось первое поколение, которое будет опираться на свой опыт, а не на опыт предшественников. Мы мало полезны своим детям.
- Одновременно с чтением дети учатся писать, вернее, печатать на клавиатуре. Каллиграфические требования больше не сдерживают желания ребенка, его потребность в обмене информацией. Первые письменные сообщения для большинства детей — это компьютерные команды, которые они набирают, чтобы проникнуть в виртуальные миры экранных игр.
- Поменялся язык общения между людьми. В нем больше стало глаголов, действия (action), меньше — существительных и почти не осталось прилагательных, которые бы отражали теплую, эмоционально насыщенную атмосферу, делали бы нас притягательными друг для друга и для своих детей. Потеряв интерес к нам, дети не ждут ничего интересного и от тех текстов, которые мы им настойчиво предлагаем.
- Кстати, директивность, настойчивость с которой мы «предлагаем» детям почитать, тоже создает негативную мотивацию к чтению.
Приемы мотивации чтения у детей.
- Первый прием чему-то научить ребенка — это заражение. Дети копируют поведение родителей. Если они не видят в доме углубившихся в чтение книг взрослых, которые спешат поделиться новостью, у них не возникнет интерес к такому способу познания. Наивно полагать, что если все время проводить за экраном, ваш ребенок потянется к книжке.
- Чтобы дети читали книги, они должны вырасти в окружении книг. Требования экономии места, высокая мобильность и быстрое распространение электронных носителей вытеснили тяжелые тома книг, за которыми еще недавно записывались в очередь. Книжные шкафы и полки стали рассматриваться как невозможное ретро, не вписывающееся в современный дизайн, который почему-то называют евроремонтом. В домах европейцев чрезвычайно ценятся и берегутся старинные библиотеки или хотя бы их остатки. Если в домах нет следов интеллектуальной культуры, а только признаки финансового благосостояния, как дети узнают, что чтение и книги являются особыми ценностями? В доме с книжным шкафом, в котором можно покопаться хотя бы тайком, вырастет читающий ребенок.
- Читайте вместе с детьми то, что интересно и вам, и ему. Детская литература постоянно обновляется, и по-прежнему трудно следить за новинками. Заинтересованные мамы и даже некоторые папы сегодня легко обмениваются знаниями и рекомендациями через Сеть.
- Учите ребенка сочинять, сочиняйте с ним истории. Интерес к придуманным мирам лежит в основании потребности читать толстые книжки в будущем. Пересказывая старые сказки на новый лад, приписывая героям невероятные поступки, вы сформируете у ребенка творческое воображение. Дети с развитым творческим воображением будут искать более сложные и занятные истории, чем могут придумать они сами или вместе с родителями. Они потянутся к книгам.
- Учите с ребенком стихи. Детское стихотворение, размер выученного текста — это, говоря современным языком, формат текста, который ребенок может понять, связать, запомнить и пересказать за раз. Это «устойчивая порция», «квант», «единица» чтения. У детей, которые сразу сели за компьютеры, как правило, не сформирована устная речь и умение связно изложить свою мысль другому. Навыки оперирования текстами приобретаются не только во время механического чтения, но и в устной речи, в процессе ролевой игры, в самых разных социальных ситуациях.
- Разыгрывайте спектакли по мотивам известных книжных сюжетов. Детям интересны отношения между людьми, необычными персонажами, и, как только наступает время ролевых игр, они с удовольствием погружаются в их миры. С 4-5 лет «единицей чтения» становится событие, действие, которое произошло с двумя и более персонажами. Можно сказать, они начинают усваивать искусство диалога и делают еще один важный шаг на пути к формированию сюжетного мышления.
- И только после этого нам стоит уделить внимание обучению буквам и складыванию слов и предложений. Техника чтения раньше отставала от воображения и мышления, и это было дополнительным мотивом: как можно быстрее научиться читать, чтобы удовлетворить свою потребность в новом знании.
Тайны детской любви.
Весь диапазон родительских высказываний о воспитании детей укладывается в пространство между двумя примерно такими фразами: «Что мудрить? Ребенка надо просто любить» и «Что мудрить? Дать ему как следует, чтобы знал!»
В нашем сознании битье детей и учение детей прочно связаны. Если отец бьет маленького сына, а тот плачет, то на вопрос: «Что там происходит?» – могут ответить: «Ничего, отец сына учит». Просторечное выражение «вложить ума» означает «избить».
Народная педагогика так же проста, как и груба. Но она в нашем общем сознании и подсознании, и потому так медленно прививается гуманное отношение к детям. Перемена педагогических взглядов дается едва ли не труднее, чем перемена мировоззрения или даже характера. Ведь представление о воспитании – самое первое представление человека о человеке. Образ воспитания, дурного или хорошего, создается так рано, что наши собственные педагогические идеи кажутся нам чуть ли не врожденными.
О том, как опасно бить детей, пишут много и часто. Проблема домашнего жестокого обращения с детьми занимает сегодня весь мир. Рассказывают леденящие душу истории. Однако многим кажется, будто не жестокое, а «с умом» избиение не принесет ребенку вреда, но сделает его послушнее. При этом говорят, что детей пороли с незапамятных времен и ничего с ними не случалось.
Но в незапамятные времена битье детей было общим обычаем, в маленьких народных школах по субботам секли всех подряд ни за что, без провинностей – так было принято. Теперь же отец, ударивший ребенка, воспринимается им, ребенком, как дурной человек. Нам кажется: ничего, вырастут – поймут, забудут. Но они не забывают, они помнят, как помнит все побои и унижения каждый взрослый человек. Вот одно из самых опасных педагогических рассуждений: «Меня били, и я буду бить». В результате получается, что иные родители оставляют своим детям лишь одно наследство – привычку бить детей. Кто бьет сына, тот бьет и не родившихся еще внука и правнука. Как прервать эту эстафету насилия, уходящую в будущее? Лишь одним способом – самому отказаться от воспитания битьем.
Но и тех, кто придерживается взгляда «только любовью», поджидают свои опасности.
Принято говорить, что любовь должна быть мудрой: мол, люби, но в меру. Однако истинная любовь трудно соединяется с расчетом и даже с разумом, со словами «надо» и «должно».
Действительная сложность отношений между родителями и детьми в том, что результат этих отношений, результат воспитания зависит не от того, насколько родители любят своих детей (как почти все думают), а от того, насколько дети любят своих родителей.
Чужая любовь не воспитывает, даже родительская. Для воспитания человека важно не столько отношение людей к нему, сколько его собственное отношение к людям. Этим объясняется, отчего в самом дурном обществе, где все поедом едят друг друга, тем не менее всякой логике вопреки вырастают иногда прекрасные люди.
Воспитывается не тот, кого любят, а тот, кто любит. Когда молодая мама отдает все силы только что родившемуся ребеночку и смотрит на него с нежностью – вот она-то и воспитывается. Он ее воспитывает, этот шестинедельный педагог! Недавно очень молодая мама сказала мне с восторгом: «Сыну уже шесть недель! Я и не заметила, как они пролетели!» Сын совершил педагогическое чудо: за шесть недель существования почти полностью переменил характер своей мамы, добился от нее того, чего ее родители двадцать лет не могли добиться…
Для жизни, для поддержания духа нам нужна наша собственная любовь к детям, без нее детей не поднять. Нелюбимые дети становятся невыносимо надоедливыми – как, впрочем, и нелюбимые женщины, и, наверно, мужчины. Но для воспитания нам надо, чтобы дети любили нас.
А точнее – чтобы они любили хоть кого-нибудь, чтобы они вообще были способными любить.
Способность любить – человеческое свойство, быть может, первой важности. Подростков-преступников обычно спрашивают, читают ли они книги и занимаются ли они спортом; получается – нет, не читают и не занимаются; из этого делают выводы о необходимости строить больше стадионов. Но в мире есть страны, где и стадионов много – и уровень преступности не ниже нашего. Мальчика стоило бы спросить: кого ты любишь? Боюсь, что ответ будет печальным: никого.
Но как вызвать в ребенке это драгоценное чувство, как развить важнейшую душевную способность – способность любить? Вот где нужен был бы рецепт или хотя бы дельный совет!
Размышляя о воспитании детей, постепенно добираешься до этого ядра педагогики и останавливаешься в недоумении. Спорят о происхождении жизни на Земле, о том, самозарождается она или занесена из других миров… Но вторая, аналогичная по таинственности и по важности, тайна почти никого не интересует – тайна зарождения любви в человеческом сердце, в детском сердце. Объяснения вроде «Я люблю родителей за то, что они добрые» лишь прячут тайну, потому что на самом деле сначала – полюбила, потом нашлись причины, если они понадобились. Чем больше думаешь, тем сложнее все становится, и начинаешь понимать, отчего люди в древности объясняли зарождение любви стрелой Амура. Это и сейчас наиболее достоверное из всех объяснений…
Единственное, что я могу сказать, состоит в том, что любовь рождается от радости. Радуйте ребенка, радуйтесь вместе с ним – и он научится любить. Недаром ведь в сказке о царевне Несмеяне отец безрадостной девушки, которая никого не любила, готов был полцарства отдать тому, кто обрадует его дочь.
В конечном счете самое-самое в воспитании – это детская радость.
Автор: С.Л. Соловейчик.
ПОРАДИ ДИТЯЧОГО ПСИХОЛОГА СВІТЛАНИ РОЙЗ
Вік молодших школярів – вік загостреної чутливості. Перехід від дитсадкового милування, відчуття своєї унікальності до шкільної відповідальності та критики – складний для багатьох дітей.
Перший клас школи, як мінімум, є адаптаційним, перехідним на фізіологічному, емоційному, інтелектуальному та соціальному рівнях розвитку дитини. Під час будь-якого адаптаційного процесу для дитини важливим є ресурс, підтримка і авторитет «ведення», адже дитина дуже чутлива та уважна до того, хто стає для неї опорою.
Перший Учитель є шкільним «психологічним коконом», який може допомогти зміцнити, проявитися і розкритися потенціалу дитини. Важливо, щоб перший учитель давав приклад авторитетності (поваги, усвідомлення свого місця, емоційної компетентності та зрілості), а не авторитарності (тиску, емоційної оцінки та нав`язування правил).
Я часто на семінарах нагадую легенду про Мікеланджело і його дивовижну скульптуру Давида: на околицях Флоренції знайшли брилу мармуру, її пропонували різним скульпторам, але вони відмовлялись брати її до роботи, бо на брилі була тріщина. Тільки Мікеланджело взявся за неї. І власне з неї з`явився Давид. Коли скульптора запитали, як йому вдалося створити такий шедевр, він відповів: «Я відсік усе зайве».
У кожному з нас, у кожній нашій дитині є всередині цей «досконалий потенціал». Він часто ховається ЗА тим, що ми вважаємо «зайвим». Власне на цьому потенціалі важливо робити акцент у розвитку і вихованні. Коли ми дивимося на людину будь-якого віку, часто звертаємо увагу саме на його «розколини», «шерехатість», «вибоїни», забуваючи про те, що за всіма цими прошарками знаходиться його істинний вищий потенціал. Можливо, наша задача – батьків, учителів, психологів – допомогти дитині зберегти контакт з його потенціалом і допомогти зняти ті прошарки, які вже з`явилися – оцінки, переконання тощо, які від нього відділяють.
Коли ми робимо акцент на помилках – акцентуємо увагу на цих «розколинах». Коли ми звертаємо увагу на успіхи, на реальні досягнення, на те, що в дитині або в дорослій людині є цілісним – ми зміцнюємо контакт з потенціалом.
ЧОМУ ВАЖЛИВО ОБЕРЕЖНО ВИКОРИСТОВУВАТИ ЧЕРВОНУ РУЧКУ (ЯК І БУДЬ-ЯКИЙ ЖОРСТКИЙ ВИЯВ КРИТИКИ)?
- Зошит, малюнок, будь-який авторський витвір – це продовження внутрішньої території, внутрішнього простору дитини. Тому те, що туди привноситься «ззовні» (правки, пов’язані з діями або оцінка старанності), часто сприймається не логічно, а емоційно, іноді як вторгнення на внутрішню територію – і переноситься на самовідчуття, на ставлення до себе самого.
- У дітей розвивається схильність до так званої «шкільної тривожності» – страху зробити будь-яку помилку. Чим більше вчитель, батьки, сама дитина фіксуються на помилках (а не на тому, що важливо закріпити у знаннях або на тому, що вже в неї виходить), тим більшим стає страх припуститись нової помилки. У такі моменти відключається неокортекс дитини й активується рептильна частина мозку, відповідальна за реакцію на стрес (її називають «бій-біжи-замри»), – а не за сприймання нової інформації. Будь-який розвиток відбувається тільки за умови відчуття безпеки і спокою.
- Дитині важливо отримувати досвід, тому помилятися – МОЖНА! Ці знання сприяють розвитку особистості та розширенню меж її потенціалу. Залежно від психотипу діти по-різному поводяться: одна дитина може боятися припуститись помилки – і це призведе до невротичної напруги; інша з часом, щоб уникнути надмірної напруги, – припинить звертати увагу на помилки.
- Те, на що звертається більше уваги, активніше проявляється і несвідомо використовується. Часто діти несвідомо починають привертати до себе увагу саме «неуспішністю».
- Кожній дитині (і дорослому) під час засвоєння нового важливо мати опору, ресурс, від якого можна відштовхуватися. Ця опора – успіх, дещо вже засвоєне, те, що вже виходить.
- Червоний колір сприймається як сигнал світлофору «СТОП», як обмеження і вияв авторитарності. Дитині часто складно перейти до нової дії після того, як вона побачить у зошиті червоне обмеження – оцінку. Продуктивніше використовувати два кольори ручки – червоний і зелений. Зеленим підкреслювати або виділяти те, що зроблено ідеально, червоним те, на що треба звернути увагу. Важливо, щоб зелених позначок було приблизно вдвічі більше, ніж червоних.
Діти дуже адаптивні, вони звикають до будь-якої запропонованої системи. Багато поколінь школярів виросло і стало професіоналами. Питання в тому, наскільки вони залишились у контакті зі своїм потенціалом, наскільки радісними і підтримуючими залишились їхні шкільні спогади. Шкільний час – це велика частина життя дитини, наскільки високою є її самооцінка, наскільки вона сприймає себе успішною та щасливою.
ДІТИ 6-9 РОКІВ (НАСПРАВДІ, ДІТИ БУДЬ-ЯКОГО ВІКУ, АЛЕ ДІТИ ЦІЄЇ ВІКОВОЇ КАТЕГОРІЇ – ОСОБЛИВО) МАЮТЬ ПОТРЕБУ (ОКРІМ БАЗОВИХ – БЕЗПЕКИ, ЛЮБОВІ, РОЗВИТКУ):
- У відчутті належності до сім`ї, класу, групи. На питання, які турбують дитину, важливо відповідати, ініціативу – підтримувати, успіхи і починання заохочувати.
- У підтримці, бо коли не отримують схвалення або стикаються з поразкою, часто відступають. Всілякі схвалення підтримують самооцінку, стають платформою для подальшого зростання. Але важливо, щоб ми звертали увагу на реальні досягнення, робили акцент на тому, що дитина сама доклала зусиль та отримала задоволення від процесу – і саме тому результат вийшов чудовий. Важливо відчувати різницю між похвалою та підтримкою. Похвала – оціночна, у ній часто звучать слова «гарний/кращий», а підтримка робить акцент на зусиллях дитини. Від похвали діти починають залежати – а підтримка додає їм упевненості та сил, вона важлива і приємна, але не викликає залежності.
- У спокійному будуванні кордонів, чіткому визначенні правил, зупинці агресії, захисті від тролінгу, проясненні ситуації.
- У безпеці – фізичній, емоційній, кордонів особистості.
- У контакті з авторитетом. Дитині цієї вікової категорії потрібен (окрім батьків) дорослий друг-наставник, тьютор. Але важливо пам`ятати, що якщо такий контакт раптово переривається або змінюється тональність, у дитини виникає відчуття, що її зрадили.
- У довірі. Якщо дитина раптом в особистому контакті ділиться приватною інформацією, важливо дякувати за довіру і зберігати етику довіри.
- У контролі. Якщо завдання є, його потрібно перевірити. Якщо правило встановлено, за його виконанням треба стежити.
- У неупередженості. Поганих дітей не буває – є діти, яким погано.
- У грі, можливості грати. Це – можливість зберегти контакт з творчим потенціалом.
Про батьківський авторитет
Напевно, буде просто незручно в самій родині перед дітьми доводити батьківську владу постійним посиланням на суспільне повноваження, що вимагає правильного виховання дитини. Виховання дітей починається з того віку, коли ніякі логічні докази і пред’явлення суспільних прав узагалі неможливі, а тим часом без авторитету неможливий вихователь.
Нарешті, сам зміст авторитету в тім і полягає, що він не вимагає ніяких доказів, що він приймається як безсумнівне достоїнство старшого, як його сила і цінність, видима, так сказати, простим дитячим оком.
Батько і мати в очах дитини повинні мати цей авторитет. Часто приходиться чути питання: що робити з дитиною, якщо він не слухається? От це саме «не слухається» і є ознака того, що батьки в його очах не мають авторитету.
Відкіля береться батьківський авторитет, як він організується ?
Ті батьки, у яких діти «не слухаються», схильні іноді думати, що авторитет дається від природи, що це – особливий талант. Якщо таланта ні, то і поробити нічого не можна, залишається тільки позаздрити тому, у кого такий талант є. Ці батьки помиляються. Авторитет може бути організований у кожній родині, і це навіть не дуже важка справа.
Є багато сортів такого помилкового авторитету. Ми розглянемо тут більш-менш докладно десяток цих сортів. Сподіваємося, що після такого розгляду легше буде з’ясувати, яким повинний бути авторитет дійсний.
Авторитет придушення. Це найстрашніший сорт авторитету хоча і не самий шкідливий. Більше всього таким авторитетом страждають батьки. Якщо батько будинку завжди ричить, завжди сердить, за кожну дрібницю вибухає громом, при всякому зручному і незручному випадку хапається за ціпок або за ремінь, на кожне питання відповідає брутальністю, кожну провину дитини відзначає покаранням, – то це і є авторитет придушення. Такий батьківський терор тримає в страху всю родину, не тільки дітей, але і мати. Він приносить шкоду не тільки тому, що залякує дітей, але і тому, що робить мати нульовою істотою ,що здатна бути тільки прислугою. Не потрібно доводити, як шкідливий такий авторитет. Він нічого не виховує, він тільки привчає дітей подалі триматися від страшного батька, він викликає дитячу неправду і людське боягузтво, і в той же час він виховує в дитині жорстокість.
Авторитет відстані. Є такі батьки, та й матері, що серйозно переконані: щоб діти слухалися, потрібно поменше з ними розмовляти, подалі триматися, зрідка тільки виступати у виді начальства. Особливо любили цей вид у деяких старих інтелігентських родинах. Тут суцільно і поруч у батька який-небудь окремий кабінет, з якого він показується зрідка, як первосвященик. Обідає він окремо, розважається окремо, навіть свої розпорядження по довіреній йому родині він передає через матір.
Авторитет чванства. Це особливий вид авторитету відстані, але мабуть, більш шкідливий. У кожної людини є свої заслуги. Але деякі люди вважають, що вони – самі заслужені, найважливіші діячі, і показують цю важливість на кожнім кроці, показують і своїм дітям. Удома вони навіть більше бундючаться і надуваються, чим на роботі, вони тільки і роблять, що тлумачать про свої достоїнства, вони зарозуміло відносяться до інших людей. Буває дуже часто, що, уражені таким видом батька, починають чванитися і діти.
Авторитет педантизму. У цьому випадку батьки більше звертають уваги на дітей, більше працюють, але працюють, як бюрократи. Вони упевнені в тім що діти повинні кожне батьківське слово вислухувати з трепетом, що слово них – це святиня. Свої розпорядження вони віддають холодним тоном, і раз воно віддано, то негайно стає законом. Такі батьки більше всього бояться, як би діти не подумали, що папа помилився що папа людина не тверда. Якщо такий папа сказав: «Завтра буде дощ, гуляти не можна», то хоча б завтра була і гарна погода, усе-таки вважається, що гуляти не можна.
Авторитет резонерства. У цьому випадку батьки буквально заїдають дитяче життя нескінченними повчаннями і повчальними розмовами. Замість того щоб сказати дитині кілька слів, може бути, навіть у жартівливому тоні, батько саджає його проти себе і починає нудну і докучливу мову. Такі батьки упевнені, що в повчаннях полягає головна педагогічна мудрість. У такій родині завжди мало радості і посмішки. Батьки зі всіх сил намагаються бути доброчесними, вони хочуть в очах дітей бути непогрішними. Але вони забувають, що діти – це не дорослі, що в дітей своє життя і що потрібно це життя поважати. Дитина живе більш емоційно, більш жагуче, чим дорослий, він найменше вміє займатися міркуваннями. Звичка мислити приходить до нього поступово і досить повільно, а постійні просторікування батьків, постійне їхній свербіння і балакучість проходять майже безвісти в їхній свідомості. У резонерстві батьків діти не можуть побачити ніякого авторитету.
Авторитет любові. Це в нас найпоширеніший вид помилкового авторитету. Багато батьків переконані: щоб діти слухалися, потрібно, щоб вони любили, батьків, а щоб заслужити цю любов, необхідно на кожнім кроці показувати дітям свою батьківську любов. Ніжні слова, нескінченні цілування, ласки, визнання сиплються на дітей у зовсім надлишковій кількості. Якщо дитина не слухається, у нього негайно запитують: «Виходить, ти папу не любиш?» Батьки ревниво стежать за вираженням дитячих очей і вимагають ніжності і любові. Часто мати при дітях розповідає знайомим: «Він страшно любить папу і страшно любить мене, він така ніжна дитина…»
Це дуже небезпечний вид авторитету. Він вирощує нещирих і брехливих егоїстів. І дуже часто першими жертвами такого егоїзму стають самі батьки.
Авторитет доброти. Це самий нерозумний вид авторитету. У цьому випадку дитяча слухняність також організується через дитячу любов, але вона викликається не поцілунками і виливами, а поступливістю, м’якістю, добротою батьків. Папа або мама виступають перед дитиною в образі доброго ангела. Вони все дозволяють, їм нічого не шкода, вони не скупі, вони чудові батьки. Вони бояться всяких конфліктів, вони віддають перевагу сімейному світові, вони готові чим завгодно пожертвувати, тільки б все було благополучно.
Авторитет дружби. Досить часто ще і діти не народилися, а між батьками є вже договір: наші діти будуть нашими друзями. У загальному це, звичайно, добре. Батько і син, мати і дочка можуть бути друзями і повинні бути друзями, але все-таки батьки залишаються старшими членами сімейного колективу, і діти все-таки залишаються вихованцями. Якщо дружба досягне крайніх меж, виховання припиняється, або починається протилежний процес: діти починають виховувати батьків. Такі родини приходиться іноді спостерігати серед інтелігенції. У цих родинах діти називають батьків Петьком або Марусею, потішаються над ними, грубо обривають, повчають на кожнім кроці, ні про яку слухняність не може бути і мови. Але тут немає і дружби, тому що ніяка дружба неможлива без взаємної поваги.
Авторитет підкупу – самий аморальний вид авторитету, коли слухняність просто купується подарунками й обіцянками. Батьки, не соромлячись, так і говорять: будеш слухатися, – куплю тобі конячку; будеш слухатися, – підемо в цирк.
Ми розглянули кілька видів помилкового авторитету. Крім них, є ще багато сортів. Є авторитет веселості, авторитет ученості, авторитет «сорочки-хлопця», авторитет краси. Але буває часто і так, що батьки взагалі не думають ні про який авторитет, живуть як-небудь, як потрапило і як-небудь тягнуть волинку виховання дітей. Такі батьки завжди мечуться, як очманілі кішки, у повному безсиллі, у повному нерозумінні того, що вони роблять. Буває і так, що батько дотримує одного виду авторитету, а мати – іншого. Дітям у такому випадку приходиться бути насамперед дипломатами і навчитися лавірувати між папою і мамою. Нарешті, буває і так, що батьки просто не звертають уваги на дітей і думають тільки про свій спокій.
Авторитет необхідний у родині. Треба відрізняти дійсний авторитет від авторитету помилкового, заснованого на штучних принципах і прагнучого створити слухняність будь-якими засобами. Дійсний авторитет ґрунтується на вашій цивільній діяльності, на вашому цивільному почутті а вашому знанні життя дитини, на вашій допомозі йому і на вашій відповідальності за його виховання.
5 шляхів до серця дитини
Іноді діти розмовляють мовою, яку нам, дорослим, важко зрозуміти. Це може бути їм лише зрозумілий сленг, але i нас — дорослих — також не завжди розуміють діти, тому що, розмовляючи з ними, ми не завжди можемо висловити свої думки. Але ще гіpше, коли ми не завжди можемо виразити дитині свої почуття i любов на зрозумілій їй мові.
Чи вмієте ви говорити на мові любові?
Кожній дитині властиво розуміти любов батьків по-своєму. I якщо батьки знають цю «мову», дитина краще зрозуміє їx.
Любов потрібна кожній дитині, інакше їй ніколи не стати повноцінною дорослою людиною. Любов — це найнадійніший фундамент спокійного дитинства. Якщо це розуміють дорослі, дитина виростає доброю i щедрою людиною.
Основне батьківське завдання — виростити зрілу та відповідальну людину. Але які б якості ви не розвивали в дитині, головне — будувати виховання на любові.
Впевненість у любові оточуючих.
Коли дитина впевнена у любові оточуючих, вона стає більш слухняною, допитливою. 3 цієї впевненості малюк бере сили, щоб протистояти труднощам, з якими зустрічається. Ця впевненість для нього — як бензобак для автомобіля! Дитина зуміє реалізувати свої здібності лише за умови, якщо дорослі регулярно наповнюють цією впевненістю її серце. Як цього досягти? Звичайно, любов’ю. Проявляти саме той спосіб прояву любові, який є найбільш зрозумілим для дитини, знайти для неї індивідуальний, особливий шлях вираження почуттів.
Батьківська любов повинна бути безумовною, адже справжня любов умов не виставляє. Безумовна любов — це найвища форма любові! Адже ми любимо дитину просто за те, що вона є, незалежно від того, як вона поводить себе. Ми всі це розуміємо, але іноді не відаємо собі звіту в тому, що нашу (батьківську) любов дітям доводиться завойовувати. Батьки люблять дитину, але з поправкою: вона повинна добре навчатися i гарно себе поводити. I лише у цьому випадку вона отримує подарунки, привілеї та схвалення. Звичайно, ми повинні навчати i виховувати дитину.
Але спочатку необхідно наповнити серце дитини впевненістю у нашій безумовній любові! I робити це треба регулярно, щоб ця впевненість не випарувалась. Тоді у дитини не виникає страху, провини, вона буде відчувати, що потрібна. Безумовну любов ніщо не може похитнути. Ми любимо дитину, навіть якщо вона некрасива i зірок з неба не дістає. Ми любимо її, якщо вона не виправдовує наших надій. I найважче — ми любимо її, щоб вона не зробила. Це не означає, що будь-який вчинок дитини ми виправдовуємо. Це означає, що ми любимо дитину i показуємо їй це, навіть якщо її поведінка не найкраща.
Спілкуючись з дітьми, необхідно частіше нагадувати собі:
1. Перед нами діти.
2. Вони поводять себе як діти.
3. Буває, що їхня поведінка діє нам на нерви.
4. Якщо ми виконуємо свої батьківські обов’язки i любимо дітей, незважаючи на їx витівки, вони, подорослішавши, виправляються.
5. Якщо вони повинні догодити мені, щоб заслужити любов, якщо моя любов умовна, діти її не відчують. Тоді вони гублять впевненість у собі й не здатні правильно оцінювати власні вчинки, а значить, не можуть контролювати їx, поводитись більш зріло.
6. Якщо перш, ніж заслужити любов, вони повинні стати такими, якими ми хочемо їx бачити, вони стануть невпевненими у собі: «скільки не намагайся — вимоги надто високі». А в результаті — невпевненість, тривожність, занижена самооцінка та озлобленість.
7. Якщо ми любимо їx, не дивлячись ні на що, вони завжди зможуть контролювати свою поведінку й не піддаватися тривозі.
Найголовніше — ЛЮБИТИ!
Перші роки. Для немовляти молоко i ніжність — синоніми. Воно не розрізняють такі речі, як їжа та любов. Без їжі дитина не виживе, i без любові також. Якщо дитина не знає прихильності, вона помирає емоційно, вона не здатна жити повноцінним життям. Майже усі дослідження доводять, що емоційний фундамент закладається протягом перших півтора років. Особливо вагому роль тут відіграють взаємини дитини з матір’ю. Їжа, яка забезпечує майбутнє емоційне здоров’я, це:
дотик;
ласкаві слова;
ніжна опіка.
Та дитина росте. Вчиться ходити, говорити, вона все більше усвідомлює себе як особистість. Вона відокремлює себе від інших — є вона, є інші. Вона, як i раніше, залежить від матері, але тепер розуміє, що вона i мама — це не одне й теж саме.
Дитина стає старшою i тепер може любити більш активно. Тепер вона не просто отримує любов, вона може на неї відповісти! Дитина ще не готова до самовіддачі. Вона по-дитячому егоїстична. Але протягом наступних років її здатність виражати любов зросте. I якщо дитина, як i раніше, відчуває любов старших, все частіше вона буде ділитися своєю.
Підлітковий вік. Перехідний вік сам по собі не загрозливий, але дитина, яка вступає в нього без впевненості у любові оточуючих, особливо вразлива. Вона не готова зустрітися з такою кількістю проблем. Діти, які не знали безумовної любові, самотужки привчаються давати любов «по бартеру» -в обмін на щось. Вони дорослішають, стають підлітками, в ідеалі оволодіваючи до того часу мистецтвом маніпулювання батьками. Доки такій дитині догоджають, вона мила й привітна, любить батьків, але як тільки щось не по її норову, вона перестає любити їх. У відповідь на це батьки, які також не вміють любити безумовно, позбавляють дитину любові взагалі. Погодьтеся — це порочне коло, у результаті якого підліток стає озлобленим i розчарованим.
Щоб дитина відчула вашу любов, ви повинні знайти особливий шлях до її серця i навчитися проявляти свою любов, виходячи з цього. Діти по-різному відчувають любов, але кожна дитина потребує її. Існує 5 способів (основних), якими діти виражають любов:
1) дотик;
2) слова заохочення;
3) час;
4) подарунки;
5) допомога.
Якщо в сім’ї декілька дітей, то навряд мови їхньої любові співпадають. У дітей різні характери, i любов вони сприймають по-різному. 3 кожною дитиною необхідно говорити на її рідній мові любові. Але для того, щоб успішно впровадити даний шлях, нам необхідно ще раз підкреслити необхідність безумовної любові до дитини. I важливо пам’ятати, що до п’яти років у дитини неможливо встановити лише один шлях до його серця.
Дотик — один із найважливіших проявів любові людини. У перші роки життя дитини необхідно, щоб дорослі брали її на руки, обнімали, гладили по голівці, цілували, садовили її на коліна тощо. Тактильна ласка однаково важлива як для хлопчиків, так i для дівчаток. Тому, коли ви виражаєте свою любов за допомогою ніжних дотиків, поцілунків, цим можна сказати набагато більше, ніж словами «Я тебе люблю».
Слова заохочення. Коли ми хвалимо дитину, ми дякуємо їй за те, що вона зробила, чого досягла сама. Проте не треба хвалити дитину надто часто тому, що слова втратять усю силу i сенс. Пам’ятайте, що кожна похвала має бути обґрунтованою та щирою. У спілкуванні з дитиною намагайтеся говорити спокійно i м’яко, навіть тоді, коли ви незадоволені. Слід менше вимагати від дитини i частіше просити її: «Ти не міг би…», «Може зробиш…», «Мені було б приємно, коли ти…». Якщо у вас вирвалося грубе зауваження, слід вибачитися перед дитиною. Пам’ятайте, що постійна критика шкодить їй; бо вона аж ніяк не є доказом батьківської любові Кожного дня даруйте дитині приємні слова підтримки, заохочення, схвалення, ласки, які свідчитимуть про любов до неї.
Час — це ваш подарунок дитині. Ви ніби говорите: «Ти потрібна мені, мені подобається бути з тобою». Іноді діти роблять погані вчинки саме з метою, щоб батьки звернули на них увагу: бути наказаним все ж краще, ніж бути забутим. Проводити час разом -значить віддати дитині свою увагу сповна. Форми сумісного проведення часу в кожній сім’ї різні: читання казок, бесіда за сімейною вечерею, гра у футбол, ремонт машини, допомога на дачі тощо. I як би ви не були зайняті, хоча б кілька годин на тиждень подаруйте не лише хатнім справам, телевізору, іншим власним уподобанням, а в першу чергу — своїй дитині.
Подарунок — це символ любові тоді, коли дитина відчуває, що батьки дійсно турбуються про неї Багато батьків використовують подарунки, щоб відкупитися від дитини. Діти, які одержують такі подарунки, починають думати, ніби любов можна замінити різними речами. Тому пам’ятайте, що справа не в кількості. Не намагайтеся вразити дитину ціною, розмірами i кількістю подарунків. Якщо ви хочете віддячити дитині за послугу — це плата, якщо намагаєтеся підкупити її -хабар. Справжній подарунок дається не в обмін на щось, а просто так. Сюрпризами можуть бути тільки різдвяні подарунки та подарунки до дня народження. Інші подарунки краще вибирати з дітьми, особливо якщо це одяг. Подарунки не обов’язково купувати. Їх можна знаходити, робити самим. Подарунком може стати все, що завгодно: польові квіти, камінчики, чудернацької форми гілочки, пір’ячка, горішок тощо. Головне — придумати, як його подарувати.
Допомога. Материнство та батьківство багато в чому подібні до професій, i дуже нелегких. Можна сказати, що кожний з батьків несе відповідальність за виконання довгострокового (принаймні до досягнення дитиною 18 років) контракту, що передбачає ненормований робочий день. Кожного дня діти звертаються до вас із різноманітними запитаннями, проханнями. Завдання батьків -почути їx i відповісти на них. Якщо ми допомагаємо дитині й робимо це з радістю, то душа її наповнюється любов’ю. Якщо батьки буркотять i сварять дитину, така допомога її не радує. Допомагати дітям — не означає повністю обслуговувати їx. Спочатку ми дійсно багато робимо за них. Проте потім, коли вони підростуть, ми мусимо навчити їх всьому, щоб i вони допомагали нам. На кожному етапі розвитку дитини ми використовуємо різні «мови» нашої любові Тому для батьків важливо обрати саме ту «мову» (дотик, слова заохочення, час, подарунки, допомога), яка веде до серця дитини.
(фрагмент з одноіменної книги Гері Чепмена та Росса Кемпбела)
6 ПРАВИЛ БАТЬКАМ МАЙБУТНЬОГО ПЕРШОКЛАСНИКА
Ці 6 порад психолога допоможуть полегшити адаптаційний період першокласника в школі, а також підкажуть батькам правильну лінію поведінки на цьому новому етапі життя.
- Зберігайте спокій і впевненість в тому, що все буде добре. Звичайно, кожна мама чи тато хвилюються за свою дитину, особливо в такий відповідальний момент – перший раз в перший клас. Але пам’ятайте, що саме своїм настроєм і своїми думками, ми формуємо у дитини установку на майбутнє навчання в школі. Тому намагайтесь продемонструвати дитині свою впевненість в тому, що все буде добре, свій спокій і віру в сина/дочку. Ні в якому разі не лякайте дитину школою, стримуйте свої побоювання і острахи. Просто вірте в свою дитину і сприймайте її такою, як вона є.
- Формуйте позитивне ставлення до школи і вчителів, але водночас будьте чесними.Не варто ідеалізувати школу, говорячи, що там буде безмежно весело, цікаво, захоплююче. Слід говорити правду про можливі труднощі, про необхідність слухати вчителя, виконувати інструкції, які інколи не подобаються. Але обов’язково переконуйте дитину в тому, що все буде добре, що вона справиться, зможе знайти те, що їй до душі, знайде друзів і отримає радість від пізнання нового.
- Завжди позитивно відзивайтеся про школу і вчителів. Діти в такому віці все ще дуже залежні від батьківської думки. Вони складають свою думку, своє враження про щось нове (в даному випадку про школу) на основі висловлювань і ставлень батьків. Тому, якщо ви хочете, щоб вчитель став авторитетом для вашого першокласника, ніколи не говоріть поганого про нього при дитині. Це сприятиме гарній поведінці дитини в школі і додасть мотивації до навчання.
- Уникайте додаткових стресів і навантажень. Ніколи не відправляйте дитину одночасно в перший клас і якусь секцію або гурток. Початок навчання у школі і так є серйозним стресом для 6-7-річних дітей. Тому, якщо заняття спортом і музикою здаються вам необхідною частиною виховання вашої дитини, почніть водити її туди за рік до початку навчання або після того, як диина адаптується. Повноцінний відпочинок на цьому етапі дуже важливий. Тому нехай дитина проводить більше вільного часу на свіжому повітрі, граючись з друзями.
- Слідкуйте за режимом дня і повноцінним харчуванням. Розпорядок дня, який не змінюється, допоможе дитині швидше адаптуватися до нових умов. Якщо ваш першокласник – шестирічка, то бажаний і денний сон хоча б на одну годину. Особливо зверніть увагу на харчування дитини. У її раціоні повинні бути присутніми білки (м’ясо, риба, сир, яйця), молочні продукти, вершкове і рослинне масло, свіжі овочі і фрукти, соки. Організм зараз як ніколи потребує додаткової енергії, адже справитися і пристосуватися до нових умов – досить серйозне завдання.
- Будьте особливо уважними до почуттів дитини в перші місяці. Не пропускайте труднощі, які можливо, виникнуть у дитини. Слухайте сина/дочку, говоріть про школу, про події, про почуття. Намагайтеся разом знаходити шляхи, розповідайте про себе в шкільні роки. Будьте з дитиною більш терплячими і чуйними, щоб вона відчувала спокій і підтримку вдома.
Успіхів вам!